Dziękujemy Bogu za ten dar

Przymocowany do płotu okalającego ogród z kaplicą baner z hasłem „Dziękujemy Bogu za ks. mitrata Mirosława Ripeckiego”, plakat z powiększoną fotografią pierwszego proboszcza Chrzanowa i napis „130-ta rocznica urodzin” na froncie kaplicy przypominały pielgrzymom, którzy przybyli do tej podełckiej wsi w sobotę 13 lipca, że spotkanie i liturgia odprawiana w święto Piotra i Pawła, tego dnia będą miały szczególny wymiar.

Ksiądz mitrat Mirosław Ripecki z żoną Eugenią i garstką deportowanych współmieszkańców przybyli do Chrzanowa w rezultacie przesiedleńczej akcji „Wisła”. Wielu z dzisiejszych potomków przesiedleńców, bogatszych o coraz to nowsze źródła historyczne, może wiele o niej opowiedzieć. Na pewno warto zaznaczyć, że deportacji w 1947 r. podlegali wszyscy ukraińscy mieszkańcy południowo-wschodniej Polski niezależnie od tego, czy jako obywatele polscy brali udział w wojnie obronnej 1939 r., czy byli uczestnikami bitwy o Monte Cassino w 1944 r.

Dla grekokatolików w Polsce ks. Mirosław Ripecki, to niezwykle ważna postać. Był on wówczas jedynym kapłanem, który jawnie przeciwstawił się całemu aparatowi administracyjnemu. W lipcu 1947 r. po raz pierwszy stanął przed ołtarzem chrzanowskiej kaplicy, który opuścił dopiero w roku swojej śmierci – 1974.
Chrzanowo przez długie lata było jedynym miejscem w Polsce, gdzie grekokatolicy mogli brać śluby i chrzcić dzieci w swoim obrządku. Tutaj także bardzo liczebnie przybywali w święta Bożego Narodzenia i Wielkanocy. Dzisiaj ta wyjątkowa wieś jest sanktuarium, do którego w dniu święta Piotra i Pawła przybywają liczne rzesze współczesnych pielgrzymów.

Przewodniczący świątecznej liturgii greckokatolicki wrocławsko-gdański biskup Włodzimierz Juszczak w słowie do zgromadzonych powiedział m.in.: „Parafii w Chrzanowie było dane przetrwać najgorsze czasy.

Antyreligijny system panujący wówczas w Polsce i całej Europie Wschodniej, pomimo tego, że dysponował całym aparatem ucisku, nie zdołał pokonać tej niewielkiej parafialnej wspólnoty, która autentycznie żyła liturgiczną, duchową i narodową atmosferą. Tak było wówczas przede wszystkim przy okazji najważniejszych świąt ale także i podczas takich spotkań, jak dzisiejsze”.

Symptomatycznym zakończeniem sobotniego święta było poświęcenie wody, posiłek przy wspólnym stole i, co jest szczególnie ważne, rozmowy wszystkich ze wszystkimi na placu przed kaplicą i domem parafialnym. Pielgrzymi rozjechali się do swoich domów w autentycznym poczuciu uczestnictwa w uroczystym i ważnym w życiu Kościoła wydarzeniu.

__________________________________________________________

Дякуємо Богу за дар

Обі наші парафії, Гурово Ілавецьке та Лельково, кожного року в празник святих Петра і Павла відвідують Хшаново, місце першої нашої на Вармії та Мазурах парафії, а одночасно й місце особливого значення й пам’яті.

Наш автобус припаркував поруч автобусів з Варшави, Ольштина та численних автівок, навіть з закордонними номерами. І погода, і своєрідна атмосфера місця немов підказували, що братимемо участь у величному святі.

Прикріплений до плота банер з лозунгом «Дякуємо Богу за о. Митрата Мирослава Ріпецького», плакат з побільшеною фотографією першого пароха Хшанова і підпис «130 з дня народження» на передній стіні каплиці в городі нагадали прочанам, що прибули до цього невеликого піделцького села в суботу 13 липня, що зустріч й літургія в день празника святих Петра і Павла матимуть особливий вимір і значення.

Отець Мирослав Ріпецький з дружиною Євгенією й горсткою депортованих односельчан появилися в даному місці силою післявоєнної хуртовини, що сьогодні вона широковідома як «акція Вісла». Кожен з нас про неї може багато сказати, навести приклади, розповісти про наслідки, бо ж торкнулася вона у 1947 р. більше 150 тис. українців, громадян Польщі, що мешкали в південно-східній її частині. Тоді виселювали всіх, і не мало значення, що у тому числі й солдатів, які у вересні 1939 р. захищали Польщу від нападу нацистів, чи тих, що брали участь у битві при Монте-Кассі́но у 1944 р.

Для нас особа о. Ріпецького особливо важна, бо ж він одинокий, хто відважився у буремні роки стати перед престолом зараз після переселення і відійти від нього лише з днем смерті у 1974 р. Саме отцю завдячуємо, що багато з наших батьків, дідів й прадідів могли в Хшанові повінчатися у рідному обряді, охрестити дитину, взяти участь у празнику, відсвяткувати Різдво й Великдень. Він для нас людина-подвижник, людина-символ, а місце в якому здійснював своє покликання, це наш санктуарій на землях Вармії та Мазур.

До прочан, які численно приїхали до Хшанова не тільки традиційно з усіх закутків пічнічно-східної Польщі, але й з Варшави (в основному іммігранти) і навіть з-за кордону, звернувся Вроцлавсько-Ґданський Владика Володимир Ющак ЧСВВ, який очолив свято. Між іншими він відзначив:

«Парафії у Хшанові вдалося перетривати найважчі часи. Безбожна система, яка панувала у Польщі та у цілій Східній Європі, хоча мала великі засоби безпосереднього фізичного натиску, не змогла побороти та закрити цієї невеличкої парафіяльної громади, яка фактично кипіла літургійним, духовним та національним життям, переважно лише при нагоді великих церковних празників але й при нагоді, так, як сьогодні, храмового празника...

Можемо довго говорити про різного роду загрози, які сьогодні стають перед нашою Церквою у Польщі, в Україні та в інших закутинах світу. Сьогоднішні загрози для нашого церковного, громадського та духовного життя, всюди подібні. Життя у свій час буде приносити чергові виклики, які будуть більше відповідати тодішнім реаліям. Колись були вони зовсім інакшими, як сьогогоднішні.

Мабуть за якийсь час будуть вони ще іншими, відмінними від цих давніх та наших. Але завжди доля Церкви і народу будуть залежними від нас самих.

Якщо людина захоче залишитися вірною Богові, Церкві та народові, тоді жодні перешкоди, ані цісарська влада, як за часів сьогоднішніх Святих Покровителів празника, Петра і Павла, ані комуністична влада, як за часів о. митрата Мирослава Ріпецького, ані спокуси та виклики сьогоднішнього часу, ані жодні інші небезпеки, з якими прийдеться зустрінути наступним поколінням, не зможуть відірвати нас від Христа та від Його Церкви. Цього можемо бути певними.

Завершенням празника у Хшанові стало посвячення води, спільна трапеза й розмови всіх з всіма на прицерковному майдані. Прочани пороз’їзилися до своїх домівок з глибоким почуттям участі у дуже врочистій, важній для нашої Церкви і для всіх нас події.