Zawsze pytaj o drogę

W materiale opisane są miejsca ważne zarówno dla historii i kultury Polski, jak i Ukrainy. Całość zaczyna się od Krzemieńca, miasta poety-romantyka Juliusza Słowackiego, a potem przenosi się na szlak zamków zbudowanych nad Zbruczem, Dniestrem, Smotryczem oraz innymi rzekami, będącymi naturalnymi przeszkodami przed niegdysiejszymi napadami Azjatów.

Pominięte zostały twierdze w Kamieńcu Podolskim, Zbarażu czy Chocimiu. One są dostatecznie znane, zachowane i otoczone należytą opieką. Swoją urodą architektoniczną i położeniem zachwycają także inne, pozostające dzisiaj w stanie ruiny, odwiedzane tylko przez nielicznych.

Tytuł nawiązuje do trudności, na jakie może natknąć się turysta w czasie raczej niełatwej wyprawy.

100 літ проголошення УНР i 27 літ незалежності

Питати треба

Причин відвідати Україну, а то й повторювати ці відвідини з року в рік, в нас немало. Комусь подобаються краєвиди і збережена давня архітектура, хтось хоче відвідати паломничі центра й помолится перед іконами, комусь приємно понасолоджуватися «слов’їною» (правда, останніми двома-трьома роками її якби чути менше), врешті, хтось хоче трохи «повідпочивати» користуючися послугами, наприклад, Буковеля чи інших модних місць де, звичайно, доведеться за місцеві, часом сумнівної якості послуги, заплатити зовсім правдиві гроші.

Цього року маємо ще одну причину, щоби відвідати заповітні, вимріяні, оспівані поетами прабатьківські землі, реальний образ яких щораз-то ретельніше коригуємо, немов зі здивувнням спостерігаючи, шо реалії щодення не дуже відповідають нашим уявленням.
Після падіння імперій, після світової війни, утворена в Києві Українська Центральна Рада 22 січня 1918 р. ухвалила Четвертий універсал, положенням якого Українська Народна Республіка проголошувалася цілком незалежною, вільною, суверенною державою; було підтвердженно демократичні права і свободи. Маємо, отже, сто літ від проголошення незалежності. Як все з плином історії склалося, знаємо. Свободи, за причиною сусідських держав українці у своїй країні, по обох берегах Дніпра, надто багато не зазнали. Реальна незалежність, підтримана світовою громадськістю, прийшла шойно з 1991 роком.

Не всі дороги ведуть до Києва

Минув вже давно час ейфорії й варто сьогодні приглянутися надбанням останніх майже тридцяти літ, саме в час, коли сусіди з відповідним пафосом відзначають свою 100-літню незалежність. Приглянутися так звичайно, оком звичайнісінького подорожнього, якого ніхто не запрошує на заздалегідь підготований фестиваль, конференцію чи бенкети, який не користується послугами різного формату й ефективності фірм але хоче побачити життя таким, яким воно є нащодень, а не від свята. Хоче також порозмовляти з людьми зустрінутими на вулиці, тими, які його в ніякому разі не чекають і не сподіваються.
Україні напевно, що зрештою сьогодні видно, допоміг у кладенні рівного шляху до європейської спільноти (у прямому й переносному значенні) Чемпіонат Європи з футболу 2012 року. Тоді-то вдалося відремонтувати більшість шляхів, що ведуть з кордону з Польщею до Києва, Львова, Тернополя, Ужгородаа та інші. Маючи за собою досвід минулих кільканадцяти літ, годі цього поступу не помітити й тільки сподіватися треба, що за реконструкціями дорожніх шляхів міжнародного і державного значення підуть ще реконструкції доріг місцевого значення, які для подорожування у вибрані місця просто необхідні. Що би тут не казати, якраз на основі якості доріг в першу чергу оціннють дану країну.
Для спокійного в’їзду в Україну варто вибрати, наприклад, пункт перетину Кросцєнко – Смільниця, де також вже Укравтодор встиг полагодити дорогу. Тут не доведеться надто довго стояти у черзі, а ще потім, в дорозі на Самбір, у Скелівці (давньому Фельштині, містечку, де несподівано закінчується Гашеків барвистий роман) вас зустріне на постументі кам’яний, бравий вояк Швейк, неформальний покровитель любителів мандрівок. Він же, козиряючи, з милою усмішкою на обличчі, гарантує, що дотеперішній ваш труд не був даремним і чекатимуть вас цікаві пригоди, про які зможете ще довго, після повернення додому, розповідати вашим колегам і знайомим.
Львів місто європейського формату, багатомовне і завжди повне ініціатив. Також постійно розкопане і взагалі не треба дивуватися, коли затримаєтеся у ресторані на обід і до бази треба буде добиратися зовсім іншим шляхом, як кілька годин назад. Усвідомлять вам це відповідні дорожні знаки, що появилися знікуди у тому часі, як ви собі смачно розкошувалися українською національною стравою в стилі піца. Тому-то треба вам, з очевидних причин, зразу вирушити на шлях, найкраще чим далі від кордону.
Невимовно радує факт, що у Львові вже відновили вулицю Городоцьку (продовження шляху від Перемишля до Львова) і поволі закінчується ремонт вулиці Личаківської, яка веде на Винники, а потім на кільцеву і далі де вже кому потрібно. Однак, поки що, краще центр міста оминати.

Місто королеви Бони

У туристських довідниках часто пишуть, що Кременець, це одне з найкрасивіших малих міст України (цікаво, скільки там ще оцих «одних з найкрасивіших» – ранкінгу якось годі відшукати). Тут, як відзначають, є все: «неймовірно красива природа, велика кількість цінних пам’яток архітектури, багато готелів, зручний транспорт». Дійсно, у красномовстві й патетичних сформулюваннх, не конче підтверджених дійсністю, мандрівникам і палким любителям свого краю годі заперечити. Красиву природу проте, якщо не зіпсувала її людина, маємо всюди, а її захоплений опис залежить тільки від емоційності самого описувача, архітектурні пам’ятки подобаються під умовою якщо вони не спотворені малозацікавленими реконструкцією «реставраторами», готелі є, може не аж так численні. Вони дійсно потрібні, однак не ці надто коштовні чи попахуючі давно не ремонтованою «совдепією», натомість транспорт зручний під умовою, що мандрівник має свою відповідно масивну й просту в конструкції машину, яку ще до того зможе сам в основному полагодити в разі поломки за допомогою воженого з собою в окремій коробці техобладнання.
У Кременці гора Бона завершується руїнами кам’яного замку, до якого веде досить вузька, крута, шутрова дорога, а якого пильнує пан з машиною системи ВАЗ. Продає квитки за вхід на територію замку, посередині якої красується мальовнича бляшана будка недалеко заваленої криниці. Сервісу, крім квитка, жодного. З сатисфакцією однак відзначаємо, що крім нас перед брамою замку припаркував старішої моделі кампер на іноземних номерах, а в ньому двоє молодих людей. Вітаємося. Отже, як видно, буває ще більше завзятих туристів (всього під час мандрівки минаємо ще два подібні екіпажі).
Кременецький замок, разом із довколишніми селами, отримала (1596 р.) королева Бона Сфорца в подарунок від свого чоловіка, польського короля Сигізмунда І перебудовуючи його в ренесансовому стилі.
Замок був зруйнований під час повстання Богдана Хмельницького 1648 р. Полковник Максим Кривоніс підійшовши з військом до Кременецького замку, взяв його в облогу. Протягом шести тижнів йшли затяжні бої за твердиню, в результаті яких замок зруйнували, але не так, щоби зовсім не залишився камінь на камені. Його більше ніколи не відновлювали. Як пам’ятка з тих часів у Кременці ще залишився цвинтар полеглих під час облоги козаків. Однак, щоби його віднайти, треба трохи потрудитися.
З кременецьким замком пов’язані легенди, в які щиро вірить місцеве населння. Згідно однієї з них, багатство королеви Бони, якого не змогла вивезти до Італії, може знаходитися десь у криниці, що посеред замкового двору, глибиною 90 метрів. Цікаво, що тут (як подають джерела) на 25-у метрі були знайдені археологами п’ять загадкових щаблинок, але ніякого входу далі не було. На глибині 40 метрів знаходилася також печера.
У Кременці народився й навчався один із трьох найвідоміших польських поетів-романтиків – Юліуш Словацький. Поет до України, як місця свого народження, дитинства й молодості, її фольклору та минулого ставився з великою пошаною що, звичайно, знайшло відзеркалення у його творчості. Тут варто нагадати, що Словацький декларував Україну як свою другу вітчизну.
В центрі міста зараз після приїзду, впадає у вічі давній ансамбль Колегіуму ордену єзуїтів, збудований (1731-1743 рр.) за проектом архітектора Паоло Фонтана. На його базі Тадеуш Чацький заснував Вищу Волинську гімназію на зразок університету. За участь студентів колегіуму у повстанні в 1831 р. школу ліквідовано царем. За часів СРСР костел Колегіуму використовувався як спортивний зал навчального закладу. За часів незалежності костелом користуються вірні УПЦ Київського Патріярхату, натомість всі інші приміщення займає Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка.
Кременець, мальвниче місто на Волині, не надто велике, і коли не враховувати візиту на замку королеви Бони, обійти його можна скоро, включаючи в це візити в польських, відроджених костелах, і наступно податися у дальшу дорогу, що надто простим завдання не є, бо й тут зі звичайними дорожніми вказівниками «худо».

Приватний замок в Микулинцях

Тернопільське воєвідство (область), не менше від Львівського, багате у варті уваги місця, також і ці, де українське та польське минуле сплелися, на добрі й погані дні назавжди, і годі цьому заперечуватити. Дорогою з Кременця на Теребовлю минаємо Велику Березовицю розпитуючи про широко рекомендований в ній палац. Але чи варто тут затримуватися, коли на вході до нього вже за сам фотоапарат не суто аматорського формату кричать немалі гроші. Не варто! А так, своєю дорогою, у збиранні мита у формі квитків за будь-що, в Україні вже давно дігнали Європу.
Микулинці мають замок (руїни) не гірший кременецького. Дрібна різниця тільки така, що на територію кремнецького за дрібною оплатою можна зазирнути, натомість до микулинецького зайти не можна, тому що по його загородженому падвір’ї бігає не дуже приязно наставлений до гостей собака, а взагалі-то хтось там мешкає, про що засвідчують нові, пластикові вікна у виділеному фрагменті пізньосередньовічних мурів та критий шифером дах.
Про микулинецький мурований замок (а сьогодні його мальовничі залишки) віднайдемо інформацію, що його розпочали будувати у 1550 р. за наказом тодішньої власниці Микулинець Анни з Йорданів, дочки гетьмана короного Миколи Сенявського. За час свого існування він проходив різне. Його руйнували козаки Хмельницького, та, на відміну від кременецького, власники знову його відновили. Потім його ще нищило турецьке військо підкладаючи під мури вибухівку й завалюючи частину стін. На початку XIX столітття замок потрапляє до австрійського барона Ян Конопки, який відкриває тут суконну фабрику. Ця банкрутує. У 1920-х роках замком володіє графиня Юзефа Рей. Домашнє господарство помагає вести її служниця, наслідком чого графиня дозволяє їй жити на території фортеці (мабуть саме нащадки цієї ж служниці живуть собі тут досі). В час ІІ світової війни, коли Микулинці захопили німці, на замковому подвір’ї припаркувала танкова рота. За володіння радянських військ в Микулинецькому замку була організована ветеринарна лікарня, в якій доглядали поранених і хворих коней.
На територію чверть-приватного замку зайти не можна, але можна пройтися алейками залишків палацового парку, що поруч. Палац і парк були засновані наприкінці XVIII ст. родиною Потоцьких, а потім сам палац був перебудований у XIX ст. в стилі ампір коштом барона Яна Конопки. Сьогодні тут діє Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня. А якщо лікарня, то тиша і спокій. Сама романтика.
Трикутник історичного центру Микулинець (усі три пам’ятки архітектури поруч себе) заключає костел Пресвятої Трійці, одна із найвизначніших пам'яток Тернопільщини. Він збудований за проектом Авґуста Мошинського в стилі бароко. Після падіння совєтської влади костел повернули римо-католицькій парафії. Коли йому точніше приглянутися, скульптурні фігури на його фасаді дуже нагадують творчість Йогана Пінзеля.
Помимо запевнень локальних патріотів про багацтво готелів і зручний сервіс, однак варто заради доброго відпочинку трохи надкласти дороги й зупинитися на нічліг у Бучачі. Недалека Теребовля пропонує щоправда послуги «Ґранд-готелю», але насправді це тільки трохи більший барак і до того ще при дорозі, якою часто пересуваються «фури» (великі вантажні машини – TIR). З Бучача натомість зручно буде податися далі на схід, щоби подивитися провінційні містечка східної Галичини - Сатанів, Гусятин і Сидорів.
До Сидорова, який розташований на Збручі (давньому кордоні двох імперій), де Галичина тратить свою шляхетну назву, вже мало хто доїздить, а то за причиною неславної якості доріг, може відсутності відповідної реклами, а може просто тому, що вигідніше триматися протоптаних шляхів і не завертати собі голови глибоко провінційними СМТ (селище міського типу).
Однак варто. Має Сидорів вельми мальовничі, після нашої довгої подорожі немов нереальні на тлі трохи захмареного неба, руїни збудованого з білого каменя замку. Для нас це буде для відвідин дуже комфортне місце, бо крім кількох корів і кіз нікого тут нема.
Історія фортеці значно менше барвиста від, наприклад історії микулинецької, але також варта уваги. Її у 1640-их роках почав будувати чернігівський воєвода і польний гетьман коронний Речі Посполитої Мартин Калиновський. Для будівництва вибрав місце на пагорбі, який з трьох боків оточує річка Суходіл (сьогодні це лише потічок), а з четвертого боку наказав викопати глибокий рів. Замок має цікаву форму. Довжина його сягає близько 180 метрів, натомість ширина тільки близько 30. І саме через такий незвичний, подовгастий вигляд, твердиня отримала адекватну назву: замок-корабель.
Замок у 1672 році захоплюють турецькі війська й досить сильно його пошкоджують. В стані руїни простояв до 1718 року, коли його було відремонтовано. У ХVIIІ столітті втрачає своє оборонне значення і поволі починає руйнуватися. Однак, помимо все, досить непогано переносить обі світові війни і ще на початку 50-х років ХХ століття перебувє у відносно непоганому стані. Кінця йому доїхало місцеве радянське керівництво наказуючи значну частину мурів розібрати на бруківку. І якось не було тоді мудрих протиставитися. Згадуємо про це не випадково, бо сьогодні народ значно сміливіший і радо крізь шпарки в плоті чи з-за кущів спостерігає: а за чим ці «чудаки» шукають і ще до того «фотографірують».
Сатанів вартий нашої уваги з огляду на збережену але зовсім по-сучасному реконструйовану синагогу, руїни замку й відновлюваний Свято-Троїцький монастир, в якому на монументальній фресці з зображенням Страшного Суду в пекельному вогні зразу розпізнаємо обличчя Леніна, Сталіна, Троцького, Гітлера, Берії, Хрущова та інших «відомих» осіб.

На «рідній» Львівщині

Тут дійсно можна себе почувати немов вдома, а передусім мабуть за причиною автівок з польськими номерами, проте кмітливий місцевий народ, не дурний і зразу, скоса глянувши на наші «бляхи», знає, що ми не «свої».
Україна славиться піснями, танцями, бандурами, вишивками, а ще писанками. Має навіть оригінальний музей, справді цікавий і унікальний, бо якраз писанки. Збудовний він в Коломиї. Його головний корпус, це в основному гігінтська писанка. Однак є ще в Україні інші писанки. Одна з них знаходиться у містечку Вижниця Чернівецької області, натомість друга перед школою на майдані у селі Братківці на Стрийщині. Братковецька писанка встановлена в честь 2000-ліття від Різдва Христового. У цьому ж селі, доволі задбаному і з непоганою дорогою, маємо також дерев’яну церкву Преображення Господнього датовану кінцем XIX ст. На стіні дзвіниці можна на металевій табличці відчитати напис, що у 1986 р. храм понищений був сталінсько-брежнєвськими режимами.
- А ви чого нашу церкву фотографіровуєте?
- Ми... туристи!
- Ви хто? Хто вам позволив?
- Можемо тільки сказати управненим особам.
- А ви маєте не такий акцент. Не знаю, ви чех чи поляк.
- ...
У такому приязному тоні починає з нами розмову старша пані, що нагло появляється з-за кущів. І це не жодна рідкість. В Галичині народ цікавий і любить знати (смиренний він тільки перед товстопузим начальством, що котиться на «шикарній тачці» коли зразу видно, що це поважна персона). Часто після такого вдалого з вами знайомства, від місцевого громадянина можна ще дочекатися прохання: «А ви би нам церкву помогли ремонтувати».
Церкви, що ми їх минаємо дорогою, і перед якими радо затримуємося, дійсно ретельно (не значить якісно) відремонтовані. Подібно з прицерковними майданами. Біда тільки в тому, що відновлюються храми під одну моду: куполи покривають дуже блискучою «нержавійкою» різних кольорів, натомість стіни пошивають одинакової форми дошками, через що архітектура просто тратить на своїй індивідуальності (звичайно, не бракує і позитивних прикладів).
Стрийщина цікава і повна пам’яток минулого, чарівні краєвиди, чисте повітря, ще не забруднені потоки та річки і, що головне, небагато тут «визволених» з міського гармидеру квазі-туристів. Уважний до середовища мандрівник має тут що відвідувати і напевно не підведеться. Між цікавими місцями Стрийщини годі пропустити село Розгірче, відоме скельним монастирем, згідно переказів заснованим київськими ченцями, які прийшли сюди втікаючи від наступаючої татарської навали. Переказ гарний, щось на зразок про монастирські скелі в Крехові, Рукомиші чи страдецьккі печери.
Відшукавши скельний комплекс в лісі стаємо його розглядати. Цей давній монастир складається з двох частин – головної, доволі великої, бо можна тут стояти на повен ріст, печери на «першому поверсі» і другої, вибитої в скелі вже на «другому поверсі». До другої прорубані сходи, але вони мало надійні, щоби ними спинатися. Монастир давно покинутий, але про те, що і в наш час правляться тут богослужіння, засвідчує зовсім недавно збудований, камінний жертовник з лежачою фігурою Ісуса Христа, кілька ікон на мольбертах та хрест. Про популярність скельного монастиря явно свідчать також кириличні написи типу: «Саша тут був».

************************************************
Україна сьогодні не дуже любить індивідуального туриста. Любить масового, увіпхненого в один автобус, який подорожує тільки накинутим йому шляхом і ночує у вибраних місцях. Годі поодинокому мандрівнику, або треба мати велике щастя, щоби за першим разом попасти у заплановане місце, про яке гарно так написано в мережі Інтернет, чи кольровому путівнику. Все через вбогість, або й повну відсутність дорожніх вказівників і табличок з назвами місцевостей. «Питати треба» - ось основа мандрівки, з такою тільки поправкою, що навіть щирий і повен доброї волі інформатор часто сам не знає, що пояснює, або зразу зізнається що він «не мєстний», тобто він не звідси. На небагато здасться також GPS (система глобального позиціонування), бо і вона часом небагато знає. Одинокий вихід зі складного становища такий, що треба блукати, маючи навіть за супутника місцевого.
Такі й інші дрібнички не стануть, звичайно, однак на перешкоді зацікавленим Україною. А відвідувати треба, навіть тому, щоби спостерігати за позитивними змінами, яких однак не бракує, за постійними, може й повільними але й дійсними кроками на шляху до кращого прийдешнього, за розвитком і рішучому прагнені до приєднання до європейської сім’ї.